На початку 1960-х років Даллас, як і вся Америка, жив у тіні «ядерного гриба». Це змушувало містян шукати порятунку під товщею бетону та заліза. І поки над містом безтурботно височіли нові хмарочоси, під ними розбудовувався зовсім інший світ — мережа укриттів, яка мала стати шансом на життя після ймовірного удару. Історія цих споруд є розповіддю про стратегію оборони, а також дзеркалом епохи страху та неймовірної інженерної винахідливості, що назавжди змінила підземний ландшафт Техасу. Далі на i-dallas.
Програма “Fallout”
Згідно з документами Civil Defense Museum, системна підготовка Далласа до ядерної загрози розпочалася у 1961 році після заклику президента Кеннеді. Основний акцент робився не на будівництві нових протирадіаційних бункерів «з нуля», а на адаптації наявної архітектури. Інженери Корпусу армії США та місцеві фахівці провели ретельне обстеження тисяч будівель міста. Головним критерієм був «коефіцієнт захисту»: стіни та перекриття мали бути достатньо щільними, щоб послабити радіацію у 100 разів порівняно з відкритим простором.
Так з’явилися знамениті жовто-чорні металеві знаки з написом «Fallout Shelter», які почали прикрашати фасади шкіл, банків та державних установ. До 1963 року в Далласі було ліцензовано сотні таких об’єктів. Наприклад, будівлі в історичному районі Fair Park, зведені ще для Centennial Exposition 1936 року, виявилися ідеальними сховищами завдяки своїм масивним залізобетонним конструкціям. Підвали павільйонів були готові вмістити тисячі людей, перетворюючись на тимчасові підземні гуртожитки.
Центр екстрених операцій (EOC)
Перлиною оборонної системи Далласа став Центр екстрених операцій (EOC), детальний опис якого зберігають архіви Музею цивільної оборони. Побудований у 1961 році під будівлею Health and Science Museum у Fair Park, цей об’єкт був справжнім технологічним проривом. На його спорудження витратили близько 214 000 доларів, що дозволило створити повністю автономний бункер площею понад 500 квадратних метрів.
За масивними герметичними дверима та шлюзами ховалося серце міського управління. Бункер був обладнаний потужними дизель-генераторами та власною системою фільтрації повітря, здатною зупиняти радіоактивний пил. Усередині знаходилися кімнати зв’язку з прямими лініями до Вашингтона, робочі зони для мера та оперативного штабу, а також житлові приміщення. На стінах досі збереглися оригінальні карти, де колами позначені зони ймовірного ураження від епіцентру вибуху. Цей бункер був розрахований на 30 днів абсолютно автономного функціонування, забезпечуючи зв’язок і координацію рятувальних робіт у хаосі після удару.
Побут за зачиненими дверима даллаських бомбосховищ
Джерела вказують на неймовірну складність логістики, яку підтримувала влада Далласа. Офіційні сховища мали бути укомплектовані всім необхідним за жорстким переліком. Основу раціону складало спеціальне «печиво виживання» (Survival Biscuits) — сухі галети з високим вмістом калорій, розраховані на тривале зберігання. Їх пакували у великі бляшані банки, які штабелями заповнювали підвали міста.
Ще критичнішим було питання води. Уряд постачав металеві бочки об’ємом 17,5 галонів (близько 66 літрів), які після наповнення ставали єдиним джерелом рідини для десятків людей. Окрім провізії, кожне сховище отримувало «Sanitation Kits» — набори для гігієни, що включали навіть хімічні туалети, оскільки каналізація могла вийти з ладу. Медичні набори містили базові препарати, дозиметри та засоби дезактивації. У наші дні під час реконструкцій старих будівель, як-от Old City Hall або Cotton Bowl, будівельники й досі знаходять ці запечатані контейнери, що стали своєрідними капсулами часу з 1960-х.
Архітектурний спадок та Dallas Pedestrian Network
Цікаво, що підготовка до Холодної війни вплинула на розвиток міської інфраструктури Далласа. Підземні тунелі в центрі міста (Dallas Pedestrian Network) частково проєктувалися з оглядом на потребу швидкого доступу до укриттів під хмарочосами. Будівлі на кшталт Bryan Tower або Republic National Bank будувалися з посиленими підземними поверхами, які офіційно включалися до реєстру цивільної оборони.
Наприкінці 1970-х, коли напруга між наддержавами почала спадати, більшість укриттів були зняті з балансу. Проте фізично вони нікуди не зникли. Багато з них перетворилися на серверні кімнати, архіви або складські приміщення. Величезні підвали під Fair Park все ще зберігають пам’ять про ті часи, залишаючись похмурим, але важливим нагадуванням про період, коли виживання міста залежало від готовності сховатися в глибинах техаської землі.
У наші дні ці підземні лабіринти дедалі частіше привертають увагу не лише істориків, а й міських дослідників та кінематографістів, які вбачають у занедбаних бункерах ідеальну декорацію для розповідей про минуле. Зокрема, у підвалах деяких державних установ Далласа досі знаходять оригінальні зразки «Survival Supplies», що збереглися у майже ідеальному стані завдяки специфічному мікроклімату бетонних коробів. У 2020 році в межах ініціатив зі збереження історичної спадщини Далласа (City of Dallas Preservation) було підкреслено, що такі об’єкти, як Центр екстрених операцій під Fair Park, мають стати частиною туристичних маршрутів, адже вони є унікальними прикладами цивільної архітектури, яка більше не будується. Навіть старі запаси води у герметичних банках або іржаві дозиметри з маркуванням «CD V-700» стали об’єктами полювання для колекціонерів, перетворившись із засобів порятунку на дорогі артефакти Холодної війни.
Джерела: